Волевиявлення сторін як необхідна умова свободи договору

volya
Волевиявлення сторін

Волевиявлення тісно пов’язане із такою категорією як воля, що трактується як здатність людини до вибору. Волевиявлення буває прямим або побічним (конклюдентним).

Правочини з недоліками у формуванні волі можна поділити на дві основні групи:
а) правочини, які вчинені без внутрішньої волі особи на вчинення правочину;
б) правочини, в яких внутрішню волю сформульовано неправильно.

Проведено аналіз видів правочинів за волевиявленням сторін, як необхідним елементом свободи правочину.
Свобода укладання договору має давню історію.
Як вольова дія, правочин являє собою поєднання волі та волевиявлення. Воля є бажанням, наміром особи вчинити правочин, однак для його вчинення необхідна не тільки воля, а ще й доведення цієї волі до відома інших осіб. Відповідно до цього, волевиявлення є способом, яким внутрішня воля особи виражається зовні. Для чинності правочину волевиявлення учасника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, тобто формування волевиявлення має бути вільним від чинників, що могли б викривати уяву особи про зміст правочину (омана, обман) або створити бачення наявності внутрішньої волі за її відсутності (погроза, насилля).

Правочин є однією з найпоширеніших підстав виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин у системі юридичних фактів.
Згідно з ч.3 ст. 203 ЦКУ (загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину), волевиявлення учасника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Волевиявлення тісно пов’язане з категорією волі, що трактується як здатність людини до вибору мети діяльності і мобілізації зусиль, необхідних для її реалізації. У праві воля виявляється у визначені правового простору, утвердженні правової системи, санкціонуванні самого права в суспільстві. Вона втілюється через волевиявлення суб’єктів правовідносин.

Волевиявлення буває прямим або побічним (конклюдентним). При прямому волевиявленні воля висловлюється словесно (усно чи письмово), наприклад при укладенні договору у письмовій формі або видачі довіреності чи векселя. При побічному волевиявленні воля сторін на вчинення правочину, для якого законом не встановлена обов’язкова письмова форма, прямо не висловлюється, але їх поведінка засвідчує їхню волю до настання певних правових наслідків.
У випадках, встановлених договором чи законом, воля може виражатися мовчанням (ч.3 ст. 205 ЦК України). Само по собі мовчання немає юридичного значення, оскільки не визнається виразом волі, однак закон або договір можуть в окремих випадках надавати йому такого значення.
У разі, якщо встановити справжню волю сторін, які вчинили правочин, немає можливості, його зміст може бути витлумачений стороною або на вимогу сторони судом.

Отже, будь який правочин реалізується суб’єктом через його відповідне зовнішнє волевиявлення. Однак форма зовнішнього волевиявлення може виявитися неадекватною внутрішній волі суб’єкта правочину внаслідок неправомірних дій контрагента чи третіх осіб, внаслідок юридично значимої помилки у сприйнятті суб’єктом правочину його очікуваного юридичного результату. За таких обставин дії особи не можуть об’єктивно відображати внутрішню волю суб’єкта цивільних правовідносин досягти бажаного юридичного результату. Тому в ч.3 ст.204 ЦК законодавець прямо передбачає, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правові наслідки недотримання цієї вимоги закону передбачені статтями 229, 230, 231, 232, 233, 234, 235 ЦК.

Зрозуміло, що в різних суспільствах воля сторін договору не є абсолютно вільною. Вона завжди залежить від загальних умов життя і конкретними потребами самих сторін.
При укладенні правочину фізична чи юридична особа повинна бути вільною від протиправного тиску з боку інших осіб. Її воля повинна формуватися під впливом власних потреб і мети в умовах обізнаності про найбільш суттєві обставини, необхідні для прийняття об’єктивно правильного рішення при укладення правочину.
Без внутрішньої волі вчиняються правочини:
– під впливом насильства (ст.231 ЦК);
– у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст.232 ЦК);
– вчинені дієздатною фізичною особою, яка у момент вчинення правочину не усвідомлювала значення своїх дії та не могла керувати ними (ст.225 ЦК).
Такі правочини визначаються не дійсними в наслідок того, що воля самої особи на вчинення правочину відсутня, а волевиявлення, яке має місце відображає не волю учасника правочину, а волю якоїсь іншої особи, яка здійснює вплив на учасника правочину.

Творча людина, автор, журналіст, блогер, учень по життю. "Кожен має право на вибір і свободу вираження поглядів".

Залишити відповідь

*